Валентина Громова – відома чернігівська журналістка і поетеса. Багато років відпрацювала на обласному радіо, вела літературно-мистецьку тематику. Авторка поетичних книжок «Любові вежі» та «Автобіографія душі». Членкиня Національної Спілки журналістів і Національної Спілки письменників.
Валентина ГРОМОВА
Осінньо-зимне
* * *
Осіння ніч-кравчиня
вже щодня
плащ світлий
підкорочує у дня.
* * *
Я слухаю музику тиші
на ноти покладену осінню.
Піано-піано. Тихіше
грай, піаністко непрошена.
В чотири руки з мовчанням
грай мені до світання.
* * *
У свій останній політ, коли смеркне,
вирушають без парашутів листочки-смертники.
Із дерев – стрімголов. Не врятує й скальпель.
Пощастило одному. Підхопили жіночі пальчики.
* * *
А ще недавно липень лопотів.
Зі мною разом літечку радів.
Минулось. Вечорами уже осінь
із цвітом липи чай розносить.
* * *
Айстри цвітуть уперше ніби,
як небо осіннє побачили.
І сонце вишило німб
узорами досі небаченими.
І все прадавнє й нове
з-під осені мідних брів.
І шепіт листя кленового
в безсоння моє забрів.
* * *
На семи вітрах закружляла осінь.
В неї сонця вже не допросишся.
Від дощів нічим не відкупишся.
Крамарка хитра все поскуплювала.
Горіхи, сливи, яблука й груші.
І наші ще літні, роздягнені, душі.
* * *
Хмари тануть морозивом білим.
Вустам – солодко. Очам – забіліло.
Вітер осінній у сонячній пастці.
Зранку до вечора – хмари пастиме.
* * *
А осінь лагідна – хоч до рани.
У крепдешині тонкому просинь.
Мені на шалик відмірять краму,
під новий плащик, випрошую –
в осені.
* * *
Мало кисню.
Сливи – кислі.
Душа кисне.
Вечір – прісний.
І світ — тісний
* * *
Падати боляче жолудям.
Скоро на дубі – жодного.
Збере горобина у кошик.
І в травах розсіє скошених.
Прихилиться нишком до дуба.
Шепне йому: – осінь, любий!
* * *
Дощить. Химерні золоті кораблики
ледь виринають з темної води.
Сплавляє осінь листя, ніби равликів.
Сама не відає, для чого? і куди?
* * *
Відлетіли на південь далекий
довгоногі мої лелеки.
На розхристаній, босій яблуні
червоніє останнє яблуко.
* * *
У льолі, ситцевій, тополя,
з головою непокритою,
попросила душу голу
уночі трішки зігріти.
* * *
Гарцюють в яблуках червоних коні.
стоптали ще траву зелену на осонні.
І продає жоржини жовті осінь.
Я не купила – дорого так просить!
* * *
І небеса тремтять, як на тоненькій волосинці.
Пожовклим смутком листя сиплеться.
Розхлюпують безсоння з амфор ночі.
І куці дні дощі безжально потолочать.
* * *
Тьмяніють дні осінньої пори.
І золоті – не золоті вже кольори.
І смутком оповиті їх відтінки,
мов очі у розлюбленої жінки.
* * *
У неба – мокре начиння.
Дощу собор відчинений.
Шепочеться ніч із собою.
І сон поспішає з габою,
повною всячини всякої.
І дощ задрімав – ніяковіє.
* * *
Уже осінь
милостиню просить.
Клен-сиротина
напросивсь в поводирі.
* * *
Судні дні – ходором.
По душах топчуться. Ходять.
Жужмом наше віддзеркалення.
У безвість летим. Канемо.
І небо вслід – каменем.
* * *
Ще осінь не прощалася, як слід,
і не ступала на тоненький лід.
І в безнадйному сумному передзим'ї
ще хтось чекає на слова незимні.
* * *
Засніжило. І сад розплющив очі ледь.
Закутався в пухнастий білий плед.
А яблунька, що мама звала пепенкою,
набрала снігу повну пелену.
* * *
Білі гардини зима пошила.
Війнула холодом осені за шию.
Осінь за сонце вчепилась чіпко.
Чолом притулилась до небесного причілка.
* * *
І сонна жінка, як біла сніжинка,
в сорочці легенькій, немов хмаринка,
опівночі виглянула в голубе вікно.
І пошепталась із зимою хвилинку.
А ночі не спалося до світанку.
Вона підслухала й розкаже ранку.
Що сонна жінка, як біла сніжинка,
в сорочці легенькій, немов хмаринка,
опівночі виглянула в голубе вікно.
* * *
Не шелесне листок. Сонця не просить.
Срібне все й золоте – на друзки.
В жалобі просинь. Прощається осінь.
Цілує берізкам безлисті галузки.
* * *
Хмари сірі сунуть сувоями.
На плаху неба голівку свою
поклала хмарка рожева заплакана,
сховавши в долоньці сонця клаптик.
* * *
А дні, як віджаті лимони.
Ні – кольору. Ні – смаку.
Скотилась сльоза несолона
з очей моїх – на щоку.
Насупилала брови просинь.
Дерева беззахисні й голі.
І осінь – уже не осінь.
Й зима ще не на престолі.
* * *
У білих зими палатах
дерева з діагнозом – анемія.
А я розмовляти з деревами вмію.
гладити гілочки. І втішати.
* * *
У безсніжжі.
На сірому роздоріжжі
заблукала.
І стала льодинкою
ніжність.
* * *
На стелі – безсоння білого безмір.
Не спить. Калатає серце, мов безмін.
Тиша, окреслена кімнати параметрами.
Сон примостивсь на віконній рамі.
Пірнула під ковдру ніч, як у мушлю.
Карета чекає. А я вже – сплю.
* * *
Не дописать. І – не стерти.
Рік новий на мольберті
із дивини, сонця й тіней.
Чудних кольорів сплетіння –
сірих. Чорнющих. І найясніших
долю нам уже, кожному, пише.
Чернігів. Вересень – грудень, 2020.
Відео можна подивитися у Фейсбук за посиланням: Новини Сіверщини
